Публікації

Постановка проблеми. Історичний досвід підтверджує, що держава в усі часи певною мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим [1, с.24]. При цьому, з появою ринкових механізмів виникла потреба визначення оптимального співвідношення саморегулювання ринку та впливу держави на економічні процеси. Забезпечення органічного поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання є запорукою економічного і соціального розвитку країни, наскільки оптимально вдається забезпечити таке сполучення залежить від діяльності державних органів [2, с.1068]. Особливо актуальною ця проблема є для України, так як країна здійснює перехід від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки і сьогодні.

Стан дослідження. Питання державного регулювання підприємницької діяльності досліджували, зокрема, Александрова Н.В., Босик О.В., Васильчак С.В., Гарагонич О.В., Дешко Л.М., Добровольська В.В., Ківалов С.В., Коротенко Н.П., Кравцова Т.М., Лагутін В.Д., Маланчук М.Р.,Павлішенко І.Б, Руденко Н.В.,  Саниахметова Н.А., Стельмащук А.М., Тихомиров Ю.А.. Шевченко Я.М., Ямкова І.М. тощо. Водночас, в умовах побудови в Україні ринкових відносин та з огляду на євроінтеграційні процеси в державі, вивчення особливостей та механізму регуляційної політики залишається актуальним.

Мета статті. Метою даної статті є дослідження історичного досвіду державного регулювання економіки, співвідношення ринкової саморегуляції з державним впливом на суб’єктів господарювання та визначення шляхів удосконалення механізму державного регулювання підприємницької діяльності.

Виклад основного матеріалу. Роль держави у ринковій економіці полягає у встановленні та забезпеченні господарського порядку в державі, де проявляється свобода і здійснюється економічне самовизначення людини [3, с.246]. Історично вона спирається на теорію інституціоналізму, що виникла на межі ХІХ-ХХ ст. та обґрунтовувала необхідність реформування капіталістичної економіки, демонополізації, підтримки малого та середнього підприємництва, соціальної політики [4, с.2]. Водночас, наукові теорії щодо співвідношення державного впливу на економіку та ринкових механізмів саморегуляції протягом ХХ ст. були різними. Так, до 30-х років ХХ ст. домінувала «неокласична» модель регулювання ринку, що передбачала невтручання держави в економічні процеси, оскільки ринкові відносини мають здатність до саморегулювання.

Вперше, найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на ринкову економіку англійський економіст Джон Кейнс. У 1936 р. у праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» вчений чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, які викликають необхідність державного втручання в економіку, сформулював завдання економічної політики держави [1, с.25]. На основі вчення Кейнса була створена «кейнсіанська» модель, яка доводила, що держава повинна активно впливати на макроекономічні процеси. Цей період характеризується надмірним втручанням держави в економічні процеси. Лише в середині 70-х років на зміну «кейнсіанській» прийшла «монетариська модель», що обґрунтувала необхідність гнучкого механізму регулювання економіки шляхом запровадження «непрямих методів впливу».

Існували і інші теорії діяльності держави в ринковій економіці (економіка пропозиції, неолібералізм тощо). Як зазначає Н. Койчев, протягом усього ХХ ст. економісти, як теоретики, так і практики, постійно сперечалися про економічну роль держави. Дилема «лібералізм Адама Сміта» або «регулятивізм Джона Кейнса» набувала практичного значення в залежності від об’єктивних внутрішніх і зовнішніх економічних і політичних умов, теоретичних «модних» концепцій і суб'єктивних поглядів людей, що знаходилися при владі [4, с.2].

У ХХІ ст. на перший план для будь-якої демократичної країни виступають завдання побудови держави з соціально орієнтованою економікою. Органи влади повинні спрямовувати свою діяльність на захист публічних інтересів, а також інтересів окремих груп суспільства в господарській сфері, вирішення конфліктів та суперечностей між ними. Погоджуємось з думкою Т.М. Кравцової, що «незважаючи на широкі гарантії свободи підприємницької діяльності, розвиток приватної власності, держава суворо спостерігає за збереженням засад господарського порядку шляхом реалізації публічних інтересів у господарській сфері [5, с.11].

Для сучасних умов характерним є поєднання ринкових та державних методів регулювання економіки. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб’єктів власності та господарювання [6, с.2-3]. Водночас, сьогодні економічна політика держави не відображає «в чистому вигляді» жодну з описаних вище моделей, а є швидше поєднанням окремих елементів різних концепцій державного впливу.

Розглянемо особливості ринкового механізму саморегулювання. Погоджуємось з позицією А.М. Стельмащука, що він «регулює найважливіші параметри економічного розвитку: об’єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво вимогам задоволення суспільних потреб через платоспроможний попит; стимулює розробку та впровадження у виробництво науково технічних досягнень, зменшення витрат, підвищення якості товарів, постійне розширення їх асортименту, що забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці; завдяки ринку із товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам» [1, с.24-25].

Регулюючий потенціал ринкового механізму, як справедливо зауважує А.М. Стельмащук, реалізується повною мірою лише за ідеальних умов, які відповідають ринку вільної конкуренції. Сучасне товарне виробництво таких умов не має. Ринковий механізм не має надійного внутрішнього імунітету, який здатний протистояти таким негативним явищам макроекономічного рівня, як затяжний спад виробництва, довгостроковості інфляції, надмірний рівень безробіття [1, с.25].

Ринок сам по собі не гарантує довгострокової економічної стабільності, яскравим підтвердженням чого стала світова фінансово-економічна криза. [7, с.141-142]. Тому, на саморегульований механізм ринку не можна повністю покладатися, про що свідчить світовий досвід розвитку економіки. Спробуємо узагальнити основні недоліки такого механізму.

Спирання лише на ринкові механізми саморегуляції може привести до негативних результатів в першу чергу у сферах екології, соціальної справедливості, всебічного розвитку особистості. Ринкова система також може реагувати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит. Тому, ринок не має механізму, який здатний забезпечувати задоволення загальнодержавних, колективних потреб.

Ринкові притаманні й інші недоліки: він «не сприяє збереженню невідтворюваних природних ресурсів; не має економічного механізму захисту навколишнього середовища; не стимулює виробництво товарів та послуг колективного використання (дороги, комунікації, транспорт та інше); не забезпечує виробництва соціально-необхідних товарів за низькими цінами; схильний до нестабільного розвитку з притаманним йому загостренням соціальної напруженості у суспільстві та розвитком інфляційних процесів» [8, ст.260]. Крім того, як справедливо зазначає В.Д. Лагутін, «кожне підприємство, галузь і регіон дбають лише про свої інтереси, через що їх діяльність має певною мірою стихійний характер та орієнтована на досягнення короткострокового результату» [3, с.245-246].

Наведені вище обмеження ринкового механізму регулювання економіки зумовлюють необхідність державного втручання в таке регулювання, і саме за допомогою останнього можуть бути компенсовані. В цьому й полягає, на нашу думку, основне призначення державного регулювання економіки. Отже, державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного господарства [6, с.2].

Державне регулювання економіки є основою збалансування та захисту приватних (суб’єктів підприємництва) і публічних (суспільних, державних) інтересів. На думку Л.М. Дешко, приватні інтереси полягають, як мінімум, в можливості повернення затрачених коштів, а, як максимум – в отриманні ще й відповідного прибутку [9, с.92]. Держава покликана ефективно регулювати підприємницьку діяльність і контролювати законність її здійснення, причому державне регулювання підприємництва в кінцевому рахунку зводиться до проблеми забезпечення балансу приватних (підприємницьких) і публічних (суспільних і державних) інтересів [10, с.159]. До публічних інтересів можна віднести розвиток науки, культури, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту; одержання значних надходжень до бюджету тощо.

У сучасних умовах основними підставами державного регулювання господарської діяльності О.В. Гарагонич вважає: адаптацію економіки і системи управління до нових кризових умов; забезпечення зайнятості населення, в умовах зростаючого безробіття та скорочення виробництва; забезпечення державних і громадських потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; реалізацію свободи підприємництва і конкуренції; забезпечення безпеки та оборони країни; виконання державою соціальних функцій; дотримання правопорядку у зовнішньоекономічній діяльності підприємців та іноземного інвестування тощо. [7, с.142].

Проте, в умовах ринкової економіки, державне регулювання підприємництва не може бути всеохоплюючим і повинно доповнювати ринковий механізм самореалізації. Я.М. Шевченко обґрунтовано доводить, що напрям державного регулювання економіки повинен, по-перше, відбивати межі перехідного періоду і не бути визначальним, по-друге, він повинен бути підпорядкований меті обмеження методів державного регулювання економіки, методам її ринкового регулювання [11, с.37].

Надмірне втручання держави в економічне життя пригнічує приватну власність, позбавляє конкурентності, приводячи ринкову економіку до мінімуму. Для мінімізації таких негативних наслідків необхідний диференційований підхід до державного регулювання – з врахуванням часу, форм власності, товарної продукції, правових основ ринку і цінової політики, тобто виходячи з конкретних економічних умов, що склалися на цей період на ринку [12, с.376-388]. Тому, втручання держави у діяльність підприємців є обмеженим. Зокрема, на думку Н.П. Коротенко, таке втручання не допускається, якщо господарська діяльність не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців [13, с. 5]. З такою позицією складно погодитись, адже державне регулювання у сфері підприємництва не можна обмежувати лише контрольними функціями держави.

Більш обґрунтованою є позиція Н.В. Руденко, яка вважає, що втручання держави у підприємницьку діяльність (в тому числі, за допомогою регулювання) повинно обмежуватися лише: вимогами щодо соціальної спрямованості економіки; захистом конкуренції та протидією зловживанням монопольним становищем на ринку; захистом прав споживачів на необхідністю здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції, усіх видів послуг і робіт; вимогами щодо шанування державних символів України, охорони природи, культурної спадщини; обов’язком сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи; захистом від посягань на політичні, трудові та інші права і свободи, честь і гідність громадян; вимогами щодо неухильного додержання кожним Конституції та законів України [14, с.22-23]. Наведений перелік є досить повним, і передбачає основні види суспільних відносин у сфері здійснення підприємництва, на які може впливати держава шляхом регулюючої діяльності.

Визначаючи призначення державного регулювання, Т.М. Кравцова зазначає, що воно «криється у повсякденному виконанні державними органами функцій, які організують окремі державно-регуляторні процеси з метою забезпечення правового господарського порядку в країні» [5, с.13]. Автор виокремлює три головні функції державного регулювання в сфері господарювання: функція забезпечення соціальної спрямованості економіки (соціальна); функція забезпечення економічної безпеки суспільства і держави; функція стимулювання суспільно важливих видів господарської діяльності (стимулююча). Такий підхід до визначення функцій державного регулювання визнається в цілому у доктрині адміністративного права.

Соціальна функція державного регулювання, на думку Н.В. Александрової, спрямовується на забезпечення рівних умов для розвитку кожної особистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспільну користь [15, с.275]. Головним завданням соціальної політики України, визначається досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей для розвитку людини і громадянина, побудова в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки [16]. Тому забезпечення соціальної спрямованості економіки вважаємо найважливішою функцією державного регулювання підприємництва.

Важливе значення має також функція державного регулювання щодо забезпечення економічної безпеки. Безпека людини визнається однією з найвищих соціальних цінностей в державі (ч.1 ст. 3 Конституції України). Безпека людини, на думку В.Тихого, М. Панова, включає в себе, в тому числі, також і безпеку підприємницької діяльності, безпеку майна [17, с.57] (економічну безпеку). Крім того, необхідним є і забезпечення економічної безпеки держави, в тому числі шляхом регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємництва.

Стимулююча функція державного регулювання полягає у забезпеченні сприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності. Вона реалізується за допомогою заохочень та стимулів з боку держави щодо суб’єктів господарювання (пільг, зокрема податкових, дотацій тощо).

Отже, функції державного регулювання підприємництва дозволяють окреслити основні цілі та завдання держави в сфері регулювання підприємницької діяльності, визначають напрямки регуляторної політики.

Дослідження державного регулювання підприємницької діяльності було б неповним без здійснення класифікації видів такого регулювання. Існують різні критерії, за якими може здійснюватись така класифікація.

Найбільш поширеним (і, на наш погляд, найбільш значущим на практиці) є поділ державного регулювання підприємницької діяльності за характером впливу на господарюючих суб’єктів. За цією ознакою виділяють пряме (адміністративне) і непряме (економічне) державне регулювання.

Адміністративне регулювання являє собою комплекс обов’язкових для виконання вимог і розпоряджень держави стосовно суб’єктів господарської діяльності [10, с.158]. Пряме державне регулювання передбачає вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів [18, с.97]. В рамках прямого державного регулювання основним інструментом виступає прийняття законодавчих актів, що регламентують господарську діяльність. При цьому, підтримуємо позицію С.В. Васильчака, М.Р. Маланчука, що «особливо важливими для підприємств є законодавчі і нормативні акти з питань оподатковування, інвестиційної діяльності, організаційно-правових форм діяльності» [19, с.199-200]. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності [1, с.29].

Непряме державне регулювання – це вплив на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму [1, с.29]. Воно досягається за допомогою правових та економічних механізмів, застосовуючи які держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін [18, с.97]. Непряме регулювання підприємницькою діяльністю формує систему мотивації, створює стимулюючі умови для діяльності суб’єктів ринкових відносин [19, ст.199]. Непрямі методи допускають вплив держави на економічні інтереси підприємців, створення таких рамок їх діяльності, у яких вона може бути вигідною чи невигідною. Тоді як адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а іноді і виключають її, економічні залишають повну свободу вибору для суб’єктів господарювання, в чому їх значна перевага [10, с.158].

Поряд з перевагами непрямих методів, існують сфери діяльності, де більш ефективним є застосування адміністративних методів (наприклад, контроль над монополістичними ринками, забезпечення екологічної безпеки суспільства, контроль за дотриманням безпечних умов праці, захист національних економічних інтересів, зокрема, захист стратегічно важливих галузей економіки, наприклад, сільського господарства тощо).

Класифікація державного регулювання може здійснюватись за масштабами його впливу – на окрему галузь економіки чи на економіку в цілому. Деякі види впливу можуть стосуватися тільки окремих галузей, тоді як більшість типів регулювання впливає на економіку в цілому [20, с.123].

С.В. Ківалов здійснює класифікацію видів державного регулювання залежно від функцій підприємницької діяльності: регулювання, пов’язане з входом і виходом на ринкові відносини; регулювання виробничої діяльності; регулювання торговельних операцій; регулювання транспортування та зберігання товарів; регулювання, пов’язане з управлінням кадрами і працею; регулювання, пов’язане з управлінням організаціями тощо [21, с.338-339].

На думку Н.О. Саніахметової, діяльність з державного регулювання економіки може бути класифікована залежно від того, на чию користь воно здійснюється:

• на захист груп підприємців (наприклад, заборона дискримінації серед конкуруючих суб'єктів підприємницької діяльності, захист малого і середнього підприємництва);
• на захист споживачів (наприклад, регулювання безпеки товарів);
• на захист суспільних інтересів у цілому (наприклад, захист навколишнього середовища) [20, с.122].

Класифікація державного регулювання підприємництва має важливе значення для його правової регламентації, визначення тих сфер регулювання, які є першочерговими на певному етапі розвитку економіки та суспільства.

Нарівні з видами можна виділити також форми державного регулювання економічного життя. До них Б.З. Мільнер відносить затвердження єдиних для всіх загальних правил поведінки суб'єктів господарювання; встановлення різних правових режимів для окремих груп суб'єктів господарювання (або окремих суб'єктів); використання індивідуальних адміністративних актів управління [22, с.82-104]. При цьому, на думку вченого, поєднання ступеня впровадження зазначених форм і визначає міру втручання держави як органу влади в економічні відносини

Висновок. Отже, вважаємо, що головним призначенням державного регулювання підприємницької діяльності є подолання недоліків ринкового саморегулювання та впорядкування діяльності суб’єктів господарювання з метою забезпечення реалізації публічних інтересів та побудови соціально-орієнтованої економіки.

Інструменти ринкового механізму становлять основу державного регулювання економіки. При цьому, держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму, його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкового механізму [1, с.28]. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами [1, с.27].

Необхідність державного регулювання підприємництва в Україні виявляється більшою мірою, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою. В національному регулюванні підприємницької діяльності досі залишились пережитки адміністративно-командної системи, а функціонування механізмів ринкового саморегулювання ускладнене надмірним втручанням державних органів в діяльність підприємців. Тому пошук ефективного співвідношення між державним регулюванням та ринковим саморегулюванням залишається одним з ключових завдань Української держави.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник / А.М. Стельмащук. – Тернопіль : ТАНГ, 2000. – 315 с.

2. Ямкова І.М. До питання про засоби державного регулювання господарської діяльності громадян в Україні / І. М. Ямкова // Форум права. – 2011. – № 2. – С. 1068–1073.

3. Лагутін В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навчальний посібник для вузів / В.Д. Лагутін. – К.: Просвіта, 1996. – 336с.

4. Койчев Н. Государственное управление при переходе от планового хозяйства к рыночному / Н. Койчев // Проблемы теории и практики управления. – 1998. - №1.– С. 2-7.

5. Кравцова Т.М. Адміністративно-правові засади здійснення державної регуляторної політики в сфері господарювання / Т.М. Кравцова. Автореф. дис. д.ю.н. / 12.00.07. – Х, 2004. – 36 с.

6. Пропозиція щодо дослідження впровадження політики саморегулювання (Аналіз політики саморегулювання: пропозиції Спілки кризис-менеджерів України та Інституту аналізу політики та стратегій). – К, 2010. – 36 с.

7. Гарагонич О.В. Теоретичні питання державного регулювання господарської діяльності / О.В. Гарагонич // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – С.141-147.

8. Павлішенко І.Б, Босик О.В. Державне регулювання підприємництва в Україні: напрямки та пріоритети / І.Б. Павлішенко, О.В. Босик // Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. – 2007. - Вип. 17.1. – С. 258-263.

9. Дешко Л.М. До питання про деконцентрацію державного регулювання при ліцензуванні господарської діяльності в сфері охорони здоров’я / Л.М. Дешко // Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення). Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції 17-18 квітня 2008 р., м. Львів. – С. 91-98.

10. Добровольська В.В. Місце і роль держави в регулюванні підприємницької діяльності / В.В. Добровольська // Університетські наукові записки. – 2005. – №1-2 (13-14). – С.155-159.

11. Шевченко Я.М. Проблеми підвищення ефективності цивільного законодавства у сфері цивільно-правових відносин / Я.М. Шевченко //Концепція розвитку законодавства України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.36-38.

12. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса / Ю.А. Тихомиров. – М., 1998. – 798 с.

13. Коротенко Н.П. Порівняльна характеристика ДРЕ в Україні та країнах ЄС. Державне регулювання підприємництва. Розвиток підприємництва / Н.П. Коротенко // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №2.  – С.4-13.

14. Руденко Н.В. Право в Україні (CAP/CIPA). Навч. посіб. / Н.В. Руденко – К., 2008. – 209 с.

15. Александрова Н.В. Загальнотеоретична характеристика функцій державних органів. // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики. / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. – К.: Факт, 2003. - С.274-276.

16. Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік. // Урядовий кур'єр. - №34. – С.5-12.

17. Тихий В., Панов М. Право людини на безпеку (конституційно-правові аспекти). / В. Тихий, М. Панов // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. - №6. – С.57-59.

18. Савченко А.Г., Пуктаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка /А.Г. Савченко, Г.О. Пуктаєвич, О.М. Тітьонко – К.: Либідь, 1995. – 208с.

19. Васильчак С.В., Маланчук М.Р. Діагностика впливу державного регулювання на економічну безпеку підприємницької діяльності / С.В. Васильчак, М.Р. Маланчук// Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. – 2009. − Вип. 19.12. – С.197-202.

20. Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательской деятельности в Украине: организационно-правовые аспекты. / Н.А. Саниахметова. - Одеса, 1998. – 305с.

21. Административное право Украины: Учебник / Под общ. ред. С.В. Кивалова- X.: «Одиссей», 2004. – 880 с.

22. Мильнер Б.3. Реформы управления и управление реформами / Б.З. Мильнер. – М., 1994. – С. 82-104.