Публікації

В Україні продовжується складний процес пошуку шляхів будівництва правової держави, переосмислення цінностей та значення багатьох правових інститутів та механізмів. Одним з основних орієнтирів розвитку вітчизняної правової системи проголошується пріоритет людської особистості, її прав і свобод, який знайшов своє відображення у ст. 2 Конституції України. Цей фундаментальний принцип, який наразі прийшов на заміну соціалістичному принципу пріоритету суспільних інтересів над особистими, сьогодні істотно впливає на тенденції розвитку як конституційного, так і інших галузей права.

  Ст. 59 Конституції гарантує право на правову допомогу кожному громадянину України. У  випадках, передбачених законом, ця допомога надається  безоплатно.

Кожен  є вільним у виборі захисника своїх прав. Важливість та особлива соціальна значимість права на правову допомогу полягає ще й у тому, що воно виступає своєрідним посередником у реалізації особою інших прав. У деяких випадках особі важко повноцінно реалізувати гарантовані Конституцією права, не скориставшись при цьому правом на правову допомогу, оскільки процесуальне законодавство України має досить формалізований характер.

Існує необхідність окремого дослідження питань про міжнародно-правові стандарти права особи на правову допомогу та їх співвідношення із внутрішньодержавними стандартами. Тісний взаємозв'язок між ними є безумовним. Конституційні норми визначають місце міжнародно-правових актів у системі права держави, регламентують право кожного звертатися до міжнародних організацій для захисту своїх прав, визначають межі дії міжнародно-правових гарантій.   

Зокрема, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ст. 55 Конституції надає право кожному після використання усіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Право на правову допомогу, гарантоване п. «с» ч.3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятої 11 квітня 1950 року Радою Європи, ратифікованої Законом України № 475/97ВР від 17 липня 1997 року, передбачає, що кожен має право «захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя».

Практично Європейський Суд у цьому питанні дотримується ідеї, що обвинувачений повинен мати можливість звернутися за допомогою до адвоката на власний вибір, яка становить абсолютне право. Водночас, якщо обвинувачений не має фінансової можливості, він має право захищати себе сам, якщо інтереси правосуддя не вимагають такої правової допомоги.

Більше того, Суд неодноразово підкреслював, що право на правову допомогу не обмежується лише допуском або призначенням адвоката для ведення справи, позаяк обвинувачений має право саме на «практичну та ефективну» правову допомогу. Однак слід зазначити, що держава не може нести відповідальності за процесуальні помилки в стратегії захисту. Втім за наявності об’єктивної неспроможності призначеного захисника забезпечити ефективне представництво в кримінальному провадженні, національні органи мають вжити заходів – або призначити іншого захисника, або відкласти провадження, - щоб забезпечити ефективність такого захисту.

Таким чином, дане конституційне право закріплюється Європейською Конвенцією як одне із прав обвинуваченого у скоєні злочину. 

Разом із тим,  дія права на правову допомогу не обмежується тільки сферою кримінального судочинства. Права, передбачені ч. 3 статті 6 Європейської конвенції, є складеним елементом загального поняття справедливого судового розгляду, а воно охоплює і випадки «визначення цивільних прав і обов’язків». Враховуючи це, Європейський суд у ряді рішень викладає більш широке трактування прав на правову допомогу, ніж у п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції.

Стаття 6 Конвенції посідає значне місце в системі гарантій захисту прав людини, визначених конвенцією. Тому й не дивно, що стільки складних питань постало перед Європейським Судом при її застосуванні. Більше того, можна з певністю сказати, що з огляду на еволюційний підхід Суду до її тлумачення та розвиток національного права в державах – членах Ради Європи зарано вважати, що зміст принципів, на яких вона ґрунтується, остаточно визначений.

Основним елементом права на юридичну допомогу є право на вільний вибір захисника. Європейський суд підкреслює, що обвинувачений має право користуватися послугами захисника на свій вибір, якщо він має достатні для цього фінансові засоби.

У коментарях до Конвенції відмічається, що право на вибір адвоката існує тільки у тих випадках, коли обвинувачений має достатні кошти для оплати його послуг. Разом із тим, право на вибір захисника не є абсолютним, оскільки держава має право регламентувати доступ адвокатів до суду, а у ряді випадків забороняти це окремим особам.

Виходячи із того, що Конвенція про захист прав людини і основних свобод є частиною національного законодавства України (Конвенцію було ратифіковано відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97),  можна зробити висновок, що відповідно до взятих міжнародно-правових зобов’язань Україна повинна забезпечувати кожній особі право на правову допомогу як під час провадження по кримінальним справам, так і під час судового провадження по іншим категоріям судових справ (адміністративним, цивільним, тощо).

Окрім того, Україна повинна гарантувати дотримання конституційного права на правовому допомогу з метою сприяння особі у реалізації всього комплексу прав та свобод, визначених законодавством (як внутрішньодержавним, так і міжнародним).

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок про те, що  закріплення права громадян на правову допомогу у Конституції України відображає її орієнтацію на європейське та загальнолюдське бачення їх каталогу, змісту і можливих обмежень.