+38 (057) 731-60-92 | +38 (057) 719-18-61

Ісакова В.М. Порівняльний аналіз поняття «правова допомога» в Конституціях України, Росії і Білорусії //Матеріали щорічної Всеукраїнської науково-практичної конференції / 29-30 квітня 2011 року – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2011 – 153с.

2011

На сьогодні в Україні у зв’язку зі здійсненням ряду соціально-економічних, політичних, ідеологічних і культурних реформ проблема забезпечення права на правову допомогу людини і громадянина (ст. 59 Конституції України)  набуває особливого значення. Це обумовлюється перш за все складнощами щодо правильного розуміння і тлумачення цієї норми як законодавцями так і пересічними громадянами, що в результаті негативно відображається на рівні його забезпечення та захисту. Такі обставини обумовлюють актуальність проведення загальнотеоретичного дослідження, спрямованого на детальний аналіз особливостей правового закріплення права на правову допомогу в Конституціях країн СНД (Росія і Білорусь) та в Конституції України.

В одних випадках конституції згаданих країн передбачають, що кожен має «право на правову допомогу» або ж має «право на кваліфіковану правову допомогу», а в інших – передбачено «право на отримання правової допомоги» або «право на отримання кваліфікованої правової допомоги». У Конституції Російської Федерації, наприклад, замість положення «кожен має право на кваліфіковану правову допомогу» міститься формулювання «кожному гарантується право на кваліфіковану правову допомогу». Як і в Основному Законі України так і в згаданій Конституції Російської Федерації  установлено, що законом мають бути передбачені випадки, коли правова допомога надається «безоплатно», «безкоштовно», «за рахунок держави», «за рахунок державних коштів».

Отже, у приписах конституцій використовуються різні терміни, які стосуються одного й того самого права на правову допомогу. Тож слід уточнити зміст таких понять, як «право на правову допомогу» й «право на отримання правової допомоги»; поняття «правова допомога» та «кваліфікована правова допомога»; зміст понять «кожен має право на правову допомогу» й «кожному гарантується право на правову допомогу».

Окрім того, потрібно з’ясувати, чи є взагалі та в чому полягає відмінність між такими схожими поняттями, як надання правової допомоги «безоплатно», «безкоштовно», «за рахунок держави» й «за рахунок державних коштів».

Порівнюючи поняття «право на правову допомогу» та «право на отримання правової допомоги», важко знайти якусь відмінність. Адже коли йдеться про право кожного на правову допомогу, то вочевидь, мається на увазі, що така допомога повинна не лише бути задекларованою можливістю для суб’єкта цього права, а й фактично отримана ним. На нашу думку, точнішим є формулювання, що кожен має право саме на «отримання правової допомоги», адже термін «правова допомога» може означати не тільки суб’єктивне право, а й увесь інститут правової допомоги. А «отримання правової допомоги» сприймається не так двозначно й цілком певно вказує на право окремої людини, яка отримує правову допомогу.

Варто також з’ясувати, що має на увазі законодавець, коли передбачає в Конституції не просто право на «правову допомогу», а на «кваліфіковану правову допомогу». Чи означає це, що в цьому випадку йдеться про якісну оцінку правової допомоги чи про особливий вид правової допомоги, котра надається певними суб’єктами (наприклад, адвокатами), які відповідають певним кваліфікаційним вимогам? Приміром, якщо звернутися до статті 62 Конституції Республіки Білорусь, то в ній не передбачено права на «кваліфіковану» правову допомогу, а суб’єктами, які надають правову допомогу, названо не лише адвокатів, а також «інших представників» особи, що потребує такої допомоги.

Так само й у статті 59 Конституції України не йдеться про право на «кваліфіковану правову допомогу». При цьому встановлено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, а діяльність адвокатури пов’язується з певними категоріями справ, що не можна визнати юридично бездоганним. Якщо буквально розуміти частину другу згаданої статті, то адвокатура не може надавати правової допомоги громадянам при вирішенні справ з органами місцевого самоврядування або у справах з іншими громадянами, підприємствами, установами, об’єднаннями громадян тощо. У цьому сенсі стаття 62 Конституції Республіки Білорусь дає більш повне уявлення про межі та обсяги правової допомоги громадянам.

В процесі аналізу конституційних актів постає ще одне запитання: чи можна вважати, що зміст понять «кожен має право на правову допомогу» й «кожному гарантується право на правову допомогу» однаковий? На наш погляд, ні. Для розуміння цих понять варто звернутися до частини другої статті 22 Конституції України, в якій записано: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». Тобто є підстави вважати: «гарантування» прав людини є окремою умовою їх існування, що створюється державою; а запис у Конституції «кожному гарантується право на отримання правової допомоги», на нашу думку, передбачає, що законодавство держави має не тільки проголосити це право, а й передбачити умови його існування, які забезпечать його гарантовану реалізацію.

Та якщо є загальна норма частини другої статті 22, то, мабуть, зайве повторювати стосовно кожного права людини, зокрема на правову допомогу, про його «гарантування».

У зв’язку з таким різноманітним визначенням у конституціях одного й того самого інституту правової допомоги варто дещо зауважити. Правова допомога може знадобитися людині в багатьох життєвих ситуаціях, найчастіше аж ніяк не пов’язаних із судовим розглядом справи, а тим паче – кримінальним процесом. Тому право на правову допомогу потрібно розглядати в ширшому розумінні, ніж право на допомогу адвоката в кримінальному процесі й навіть ніж правову допомогу в судовому процесі.

Крім того, суб’єктами, що надають правову допомогу, у згаданих конституціях визначено або тільки адвокатів, або також інших осіб. У деяких випадках «право на правову допомогу» ототожнюють із «правом мати адвоката». На нашу думку, адвокатуру не можна вважати формою надання правової допомоги. Це особливий громадський інститут, функція якого – надання професійної правової допомоги. А до форм надання правової допомоги варто було б, напевно, віднести професійну форму допомоги, котру надають адвокати, та непрофесійну (або ексклюзивну), що надається не професійними суб’єктами, зобов’язаними надавати правову допомогу іншим суб’єктам.

Передовсім треба зазначити: в разі, коли конституція країни передбачає можливість надання безоплатної правової допомоги й містить вимогу встановити в законі випадки надання такої допомоги, можна припускати, що йдеться про наявність окремого закону про правову допомогу (про безоплатну правову допомогу). Проте в жодній зі згаданих країн досі такого закону не прийнято.

В Україні поки що відсутній закон про безоплатну правову допомогу, а Закон «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року у статті 12 передбачає, що в разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та звільнення громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів.

В Україні триває становлення державної правової політики у сфері правової допомоги, яка спрямована на вдосконалення цього інституту. Але, нажаль, їй бракує системності, стабільності, наукової обґрунтованості. Тому врахування досвіду зарубіжних країн, де вже створена ефективна система правової допомоги, допоможе Україні розробити і запровадити ефективні механізми забезпечення цього важливого права людини.