+38 (057) 731-60-92 | +38 (057) 719-18-61

Ісакова В.М. Сутність природних прав людини// Матеріали V Міжвузівської наукової конференції за результатами роботи у 2010/2011 навчальному році «Актуальні проблеми правознавства: питання історії, теорії та практики», 27-28 квітня 2011р. – Полтава: ТОВ «Фірма Техсервіс», 2011. – 396 с.

2011

Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвітництва. Вже в той час сформувалася думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними можливостями, що можуть бути протиставлені урядові, однак мають ним охоронятися. З того часу права людини розглядаються як елементарні передумови гідного людського існування.

Права людини в загальному вигляді – це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості у суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним становищем людини.

На сьогоднішній день, поняття свобода людини – це  вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. Теоретичне обґрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов’язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод людини.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією із складо­вих цієї теорії. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держа­ва повинна додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і сво­боди закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи їх, обґрунтовуючи відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використову­ють також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом у цілому є норми, які існують об’єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці норми виводять або прямо пов’язують із сутністю природних прав людини. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалося, природні права належать особі без­посередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації. Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини». До цих прав звичайно відносять різні права і свободи осо­би, пов’язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і вста­новлюються державою. Головне їх призначення — забезпечити участь осо­би в державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридич­них можливостей. Цим особа як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави.

Проте, правове значення прав людини визначається не тільки для конкретного суспільства чи держави, а й для усього процесу їх розвитку, оскільки права можуть бути критеріями легітимації як певного державного й суспільного порядку, так і відповідної формації в цілому. Тому для правового виміру історичного процесу визначальним є ступінь розвитку й забезпечення прав і свобод людини і громадянина та обмеження ними держави.

Слід зважити й на те, що дер­жава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права (пов­новаження). У рамках правовідносин, пов’язаних із здійсненням таких пов­новажень, держава об’єктивно виступає як вихідний суб’єкт. Про це свідчить і наявність такого права особи як право на правову допомогу.

Отже, вдаватися виключно до природного права не достатньо. Права людини є передусім моральними вимогами до позитивного права. Лише дякуючи їх позитивуванню за допомогою законодавства, конституційного або міжнародного права вони стають реальними.