Публікації

Господарський кодекс України (далі - ГК) поділив підприємства на унітарні та корпоративні відповідно до способу ут­ворення (заснування) та формування статут­ного фонду і встановив їх різновиди.

Метою цієї статті є дослідження різно­видів унітарних підприємств та правового режиму їх майна, а завданням, яке ставить перед собою автор, - аналіз особливостей унітарних підприємств та доведення, що правовий режим майна останніх не може бути єдиним (однаковим), а залежить від форми власності, на якій засноване унітар­не підприємство.

Відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК унітарне підприємство - це підприємство, що ство­рюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відпо­відно до закону статутний фонд, не поділе­ний на частки (паї), затверджує статут, роз­поділяє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий ко­лектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підпри­ємства.

Таким чином, унітарні підприємства мо­жуть бути засновані виключно одним засновником. Таким засновником може висту­пати як громадянин України, особа без громадянства, іноземець, тобто фізична особа, так і юридична особа. Загальною вимогою законодавця до унітарного підприємства є те, що це підприємство повинно бути засно­ване на державній, комунальній власності, власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності зас­новника.

Що стосується формування статутного фонду унітарного підприємства, то він фор­мується виключно засновником, який за­кріплює належне йому майно за підприєм­ством на праві власності, праві господарсько­го відання, праві оперативного управління відповідно до вимог ч. 2 ст. 135 ГК. Статут­ний фонд унітарного підприємства - єдине  ціле, він не може бути поділений на частки, паї, у тому числі між працівниками унітарно­го підприємства.

Управління унітарним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що, безумовно, унеможливлює протиріччя між засновниками та блокування рішень, що має місце у корпора­тивних приватних підприємствах.

Порядок використання прибутку (дохо­ду) унітарного підприємства встановлює йо­го засновник. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи та розміри її оплати, перспективи розвитку заснованого ним підприємства, планує його діяльність.

Закон встановлює, що унітарними є:

• підприємства державні та комунальні;
• підприємства, засновані на власності об'єднань громадян та релігійними органі­заціями;
• приватні підприємства, засновані фізич­ною чи юридичною особою (ч. 4 ст. 63 ГК).

Державне унітарне підприємство - це підприємство, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчо­му порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його уп­равління.

Закон поділяє державні унітарні підпри­ємства на державні комерційні підприємства і казенні підприємства. Державне комерційне підприємство виступає суб'єктом підпри­ємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відпо­відальність за результати своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном.

Що стосується правового режиму майна державного комерційного підприємства, то майно закріплюється за останнім на праві господарського відання (ч. 1 ст. 74 ГК).

Казенні підприємства - це підприємства, що створюються за рішенням Кабінету Мі­ністрів України у визначених законом галу­зях народного господарства (ч. 1 ст. 76 ГК). Кабінет Міністрів України визначає обсяг і характер його основної діяльності, приймає рішення щодо реорганізації та ліквідації ка­зенного підприємства, визначає орган, до сфери управління якого входить підприєм­ство. Останній затверджує статут підприєм­ства, у якому закріплюється порядок розпо­ділу та використання прибутку, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення ка­зенним підприємством господарської діяль­ності, визначає види продукції (робіт, пос­луг), на виробництво та реалізацію якої по­ширюється зазначений дозвіл, доводить до нього виробничі завдання, надає дозвіл щодо розпорядження майном, що належить до ос­новних фондів казенного підприємства, а у разі недостатності в останнього коштів несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Майно казенного підприємства закріп­люється за ним на праві оперативного управ­ління в обсязі, зазначеному у статуті підпри­ємства (ч. З ст. 76 ГК).

Що стосується комунального унітарного підприємства, то воно утворюється компе­тентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремле­ної частини комунальної власності та вхо­дить до сфери його управління. Цей орган є представником відповідної територіальної громади як власника майна, на якому засно­вано комунальне унітарне підприємство.

Основою правового режиму майна кому­нального унітарного підприємства є право господарського відання (якщо засновується комунальне комерційне підприємство) або право оперативного управління (при засну­ванні комунального некомерційного підприємства).

Визначаючи особливості господарської діяльності комунальних унітарних підпри­ємств відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств (ч, 9 ст. 78 ГК), зако­нодавець має на увазі регулювання діяльності комунальних некомерційних підпри­ємств як казенних, а комунальних комерцій­них - як державних комерційних. На нашу думку, призначення комунальних унітарних підприємств таке саме, як і державних. їх розрізняє лише форма власності, на якій можливе заснування цих підприємств - дер­жавна або комунальна.

Щодо заснування унітарних підприємств об'єднаннями громадян та релігійними ор­ганізаціями (ч. 1 ст. 93 ГК) слід зазначити, що у даному випадку має місце обмеження законодавцем прав відносно мети створюва­ної юридичної особи, оскільки дозволяється створювати такий вид юридичної особи ли­ше для досягнення чітко визначених цілей засновника. Так, ст. 112 ГК та ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» встановлені спеціальні обмеження на здійснення господарської діяльності політичними пар­тіями та юридичними особами, які ними створюються, що пов'язано з цільовим характером їх діяльності. Також, відповідно до статей 19, 22 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійні ор­ганізації користуються правом заснування видавничих, поліграфічних, виробничих, реставраційно-будівельних, сільськогоспо­дарських та інших підприємств для виконан­ня своїх статутних завдань, зокрема для ви­пуску богослужбової літератури і виробницт­ва предметів культового призначення. Підприємства з іншою метою засновуватися ре­лігійними організаціями не можуть.

Релігійні організації та об'єднання грома­дян при заснуванні підприємств відповідно до ч. 5 ст. 112 ГК можуть закріплювати за ни­ми майно на праві господарського відання або на праві оперативного управління.

Слід зазначити, що саме підприємства релігійних організацій та об'єднань громадян нарівні з підприємствами державного та ко­мунального секторів економіки, здійснюють як підприємницьку, так і некомерційну гос­подарську діяльність, тобто діяльність, спря­мовану на досягнення економічних, соціаль­них та інших результатів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК).

Визначення некомерційної господарської діяльності у ч. 1 ст. 52 ГК сформульовано в українському законодавстві вперше. Некомерційна господарська діяльність - один із видів господарської діяльності. З переходом до ринкової економіки були перш за все створені правові основи для господарської діяльності, спрямованої на одержання при­бутку (підприємництво). Однак до структу­ри господарювання також входить і діяль­ність іншого виду, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших резуль­татів без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) [1, с. 89].

Некомерційна господарська діяльність здійснюється у процесі організації та веден­ня робіт чи надання послуг у сфері суспіль­ного виробництва. Зазначене положення є критерієм відмежування цього виду діяль­ності від основної діяльності неприбуткових установ і організацій. Прикладом здійснення некомерційної господарської діяльності і бу­де діяльність благодійних та інших організа­цій, спрямована на виконання їх статутних цілей та завдань, що передбачено стаття­ми 76, 78, 130-131 ГК, ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції», ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян».

Розглянемо приватні унітарні підприєм­ства, що, безумовно, виділяються серед інших унітарних підприємств з точки зору регулювання правового режиму закріплено­го за ними майна. Відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної влас­ності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі при­ватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Таким чином, приватні підприємства можуть бути засновані як кор­поративні й як унітарні. При цьому унітарне приватне підприємство може заснувати ли­ше один громадянин, особа без громадянст­ва, іноземець або юридична особа - виключно приватний власник, тобто стосовно юри­дичних осіб - засновників унітарних приват­них підприємств - закон встановлює певні обмеження, пов'язані з необхідністю бути суб'єктом права приватної власності. Це, на­самперед, стосується суб'єктів права колек­тивної власності та суб'єктів права госпо­дарського відання чи оперативного управ­ління. Так, державні (ст. 73 ГК) та комуналь­ні (ст. 78 ГК) підприємства, підприємства об'єднань громадян та релігійних організацій (ст. 112 ГК), орендні підприємства (ст. 115 ГК), виробничі кооперативи та підприємства споживчої кооперації (ч. 2 ст. 93 ГК), об'єд­нання підприємств-невласників та інші юри­дичні особи, які не є приватними власника­ми, не можуть бути засновниками унітарних приватних підприємств.

Щодо правового регулювання унітарних приватних підприємств у літературі вислов­люються різні думки. Одні науковці вважа­ють, що приватне унітарне підприємство оп­тимально поєднує окремі ознаки складних організаційно-правових форм господарської діяльності та приватного бізнесу. Воно є пов­ноцінною, рівноправною з іншими юридич­ними особами формою господарювання з притаманними йому керівництвом, посадо­вими особами, які відповідають за його діяль­ність, поточними та іншими рахунками, пе­чаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськи­ми та іншими установами тощо. У той самий час - це унітарна організація, повністю підпо­рядкована лише своєму власнику [2, с. 183].

І. Спасибо-Фатеєва вважає, що має місце «весьма противоречивое регулирование пра­вового статуса частного предприятия по ХК, его смешение с хозяйственным обществом и сложности с правовим режимом имущества унитарных частных предприятий» [3, с. 13]. Дійсно, якщо проаналізувати види та органі­заційні форми підприємств, передбачених розділом 2 ГК, то видно, що законодавець не проводить чіткого розмежування між таки­ми суб'єктами господарювання, як унітарне підприємство, що засноване на приватній власності засновника, від такого корпоратив­ного підприємства, як господарське товари­ство у складі одного учасника, як, до речі, і між корпоративним приватним підприємст­вом і господарським товариством. Щодо пер­ших, вважаємо, що, безумовно, неможли­вість поділу на частки (паї) статутного фон­ду унітарного приватного підприємства має основне значення, бо якщо господарському товариству у складі одного учасника нале­жить 100 % часток (паїв), то можливе часткове їх відступлення і, тим самим, вступ до това­риства інших учасників. Статутний же фонд унітарного приватного підприємства не мо­же бути поділений на частки (паї) і така можливість виключається.

Законодавець у ст. 63 ГК, розкриваючи поняття унітарного підприємства та назива­ючії різновиди таких підприємств, не зазна­чає, що унітарні підприємства не є власника­ми свого майна. Але у статтях, присвячених державним, комунальним підприємствам, підприємствам, заснованим об'єднаннями громадян та релігійними організаціями, вка­зує, що за цими підприємствами майно закріплено на праві господарського відання чи оперативного управління. Що ж до при­ватного підприємства, то ст. 113 ГК, присвя­чена приватним підприємствам, такого обме­ження не має. Оскільки приватне підприєм­ство може бути як унітарним (а всі інші уні­тарні підприємства не є суб'єктами права власності), так і корпоративним (а останні визнаються суб'єктами права власності), то виникає питання щодо правового режиму манна унітарних приватних підприємств: до них слід підходити як і до інших унітарних підпрнємств-невласників, чи законодавець не випадково не обмежив їх права щодо за­кріпленого майна і свідомо не відніс їх до суб'єктів права господарського відання та оперативного управління?

Чи є унітарне приватне підприємство власником свого майна? Це принципове пи­тання, оскільки підприємства-невласники не мають права утворювати інші унітарні під­приємства, брати участь у діяльності інших підприємств, що здійснюють підприємницьку або некомерційну господарську діяльність, вони можуть лише за згодою власника майна унітарного підприємства; не можуть само­стійно відчужувати, віддавати в заставу май­нові об'єкти, що належать до основних фон­дів, здавати в оренду цілісні майнові комплек­си структурних одиниць. Іншими словами, вони не можуть самостійно розпоряджатися майном, закріпленим за ними власником на праві господарського відання чи оперативно­го управління тощо. На нашу думку, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 135 ГК власник має пра­во заснувати господарські організації, закріп­люючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, опе­ративного управління, а правовий режим майна підприємства встановлюється статутом (ч. 4 ст. 62 ГІ<) і залежить від волевиявлення засновника, то, враховуючи відсутність обме­ження законодавцем правового режиму при­ватних підприємств, цілком логічно зробити висновок, що саме відносно приватних уні­тарних підприємств можливий будь-який правовий режим майна, передбачений ст. 133 ГК для юридичної особи, тобто як право влас­ності, так і право господарського відання чи оперативного управління залежно від волі засновника (ст. 135 ГК).

Розглядаючи дане питання, не слід відда­вати перевагу визначенню унітарного при­ватного підприємства як такого, що засноване на власності засновника, оскільки вимог щодо мінімального статутного фонду при­ватних підприємств закон не передбачає, а тому вони можуть створюватися і без такого, та й щодо корпоративного приватного підприємства також зазначено, що воно за­сноване на приватній власності двох чи біль­ше осіб, але ж ніхто не сумнівається, що кор­поративне приватне підприємство власник свого майна, а його засновники власники майнових прав на частку (пай) у статутному фонді такого підприємства. Вважаємо, що для приватного унітарного підприємства характерним є те, що воно засновується одним засновником (фізичною чи юридичною осо­бою), а не на його власності. І якщо відносно  підприємств об'єднань громадян та релігій­них організацій законодавець прямо перед­бачає, що вони здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або госпо­дарського відання, то, на нашу думку, зако­нодавець не вводить такого обмеження щодо права власності унітарного приватного під­приємства свідомо, і приватне унітарне під­приємство є власником свого майна. Заснов­ник як власник майна, визначаючи правовий режим цього майна, передає його у власність підприємству, яке він створює. Іншими сло­вами, засновник визначає статус приватного унітарного підприємства як власника. Вва­жаємо, що закріплення іншого правового ре­жиму майна в статуті таких підприємств не повинно мати місця.

Щодо можливості застосування до майна унітарного приватного підприємства право­вого режиму права господарського відання чи оперативного управління, то слід зазначи­ти, що ці конструкції були штучно створені за часів адміністративної економіки як по­хідні від права державної власності для обґрунтування права державних соціалістич­них підприємств на закріплене за ними май­но. Російський законодавець передбачає, що «в форме унитарных предприятий могут быть созданы только государственные и муниципальные предприятия. Имущество унитарного предприятия принадлежит ему на праве хозяйственпого ведения или на праве оперативного управлення» (ст. 1 Федераль­ного Закона «О государственннх и муниципальных унитарных предприятиях» от 14.11.2002^ г. До інших видів підприємств російський законодавець право господарсь­кого відання чи оперативного управління не застосовує (гл. 19 ЦК  РФ) [4], і, мабуть, це виправдано.

На сьогоднішній день в українському за­конодавстві щодо цього питання немає єди­ної точки зору. Так, ГК зберіг право госпо­дарського відання та право оперативного

управління щодо державних (ч. З ст. 73 ГК) та комунальних (ч. З ст. 78 ГК) підприємств, а також підприємств об'єднань громадян та релігійних організацій (ч. 5 ст. 112 ГК), але новий Цивільний кодекс України (далі - ЦК) відмовився від застосування цих конструкцій. Так, розділ II книги третьої ЦК, що має назву «Речові права на чуже майно» розрізняє право володіння чужим майном; право користування чужим майном (серві­тут); право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право користування чужою зе­мельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Право ж господарського відання та опе­ративного управління у ЦК не згадуються.

Зважаючи на викладене, можемо зробити висновок, що унітарні приватні підприємст­ва, як і корпоративні приватні підприємства - власники свого майна, бо як не може бути підприємство позбавлене права власності на майно тільки, тому, що його засновником є один приватний власник, а не два, так не мо­же бути однаковим підхід законодавця до правового режиму майна державних, кому­нальних підприємств та приватного підпри­ємства.

Слід також зазначити, що для визначен­ня основи правового режиму майна приват­них унітарних підприємств, на якій базуєть­ся їх господарська діяльність, вирішальне значення має загальне правове регулювання унітарних приватних підприємств як суб'єк­тів господарювання, що на сучасному етапі є проблематичним, оскільки новий ЦК, на відміну від ГК, взагалі не передбачає існу­вання унітарних підприємств як організацій­но-правової форми юридичних осіб, що знач­но ускладнює розуміння позиції українсько­го законодавця з цього питання.

Література

1. Знаменський Г. Л., Піріжняк Г. А. Коментар до гл. 5 ГК// Науково-практичний коментар Гос­подарського кодексу України / Г. Л. Знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; За ред. В. К Мамутова. - К, 2004. - 688 с.
2. Гайворонський В. //. Коментар до гл. 11 ГК // Науково-практичмий коментар Господарського кодексу України / Г. Л. Знамепський, В. В. Ха­хулін, В. С. Щербина та ін.; За ред. В. К. Мамуто- ва. - К„ 2004. - 688 с.
3. Спасибо-Фатеева И. Нскоторые противоречия в регулировапии юридическнх лиц Гражданским и Хозяйственным кодексами Украины // Мала енциклопедія нотаріуса. - 2004. - М> 4. - С. 10-15.ъ
4. Комментарий к Гражданскому кодексу Рос- сийской Фсдсрации части первой ивторой (поста­тейний) / Автор комент. и сост. А. Б. Борисов - М, 2000. - 1196 с.